У дитинстві я мріяла про нові різнокольорові іграшки, гарні ляльки з довгим волоссям. Мене цікавили навіть машинки на пульті керування, які дарував мені тато. Він так мріяв про синочка, але в нього все ж з’явилась я – його принцеса. Ми завжди гарно проводили час у колі нашої великої родини, а головне – з користю. У дитячий садочок я не дуже полюбляла ходити, а ось шкільні роки проминули цікаво та швидко. Адже школа – це море незабутніх емоцій, які ми переживали разом із друзями: успіхи, перемоги, нехитрі дитячі радощі, перше кохання…Кожен старт та фініш ми були разом протягом 9 років, тримаючись міцно один за одного. 

   Швидко промайнуло літо, і настав новий, більш відповідальний етап мого життя. Я вступила до коледжу, щоб отримати для себе щось нове в навчанні і з упевненістю крокувати далі до поставленої мети. Я познайомилася з новими для себе людьми з добрим серцем, які завжди підтримають, зрозуміють і допоможуть у складні часи, і ,як ви вже здогадалися, – це мої викладачі. Також це були чудові одногрупники з гарним почуттям гумору, з ними я забувала, що таке сум. Протягом студентського життя ми проходили різне: і радісне, і сумне, але скажу одне – воно все було незабутнім. Ось тут і почалося те, чого ми так боялися: нас спіткав страшний вірус, через нього ми були вимушені навчатися дистанційно. На жаль, за ці 2 роки навчання ми проводимо більше часу на відстані, спілкуючись через інтернет. 

   Наступна зупинка – ВІЙНА. Я думала, що вже подорослішала і зможу брати від життя безліч усього сама. Але я помилялася. 24 лютого, ранок. Я прокинулася від страшних вибухів… Пам’ятаю слова тата і сльози мами, що почалася війна, і потрібно зібрати необхідні речі. Як же тоді хотілося просто бути поруч із рідними…

   Навіть сьогодні мені не віриться, що триває кривава війна, здається, що це страшний сон… Але вже зовсім скоро буде рік, як моє життя, так само, як і життя всіх українців,   розділилося на «до» і «після»... На цей момент я досі в окупації, і мені боляче… Я майже рік не бачила близьких мені людей, їх голоси я чула, розмовляючи по телефону, а все інше… Я сподівалася, що все закінчиться швидко, і ми зустрінемося. Я дуже хочу побачитися з вами, любі викладачі, однолітки. Ми всі розуміємо, що потрібно зачекати, тільки ніхто не знає – скільки?  Це може бути рік, три, п’ять, або навіть і більше, але ми маємо надію, що війна закінчиться якнайшвидше. Рідні, ми ще зустрінемося з вами в коледжі! У найкращій пекарні, стоячи в черзі за смачними булочками, будемо пити каву і гуляти на свіжому повітрі уздовж річки, або залюбки підемо на екскурсію вулицями Херсона. Усе буде, ми сильні! А значить - вистоїмо, підтримуючи і розуміючи один одного в ці нелегкі для кожного з нас часи. Моя П-291, викладачі, я вас міцно обіймаю і дуже сумую..